Петро Яцик
Яцик Петро Дмитрович (англ. Peter Jacyk, дуже небідний українець, «меценат» всім меценатам) — український емігрант у Канаді, успішний підприємець, трошки менше ніж єдиний реальний спонсор проектів, завдяки яким культурна спадщина України ще не зовсім забута:
- Український науковий інститут Гарвардського університету,
- Канадський інститут українських студій .
- Міжнародний конкурс знавців української мови,
- Енциклопедія українознавства.
Передісторія[ред.]
7 липня 1921 року в селі Верхнє Синьовидне в родині селянина Дмитра Яцика народився син Петро…
{{#if:|| „ | Було на світі троє братів. Двоє з них полягло на першій світовій війні. Третій повернувся з підірваним здоров'ям. Він одружився з селянкою, а в них народився я. Батько, мабуть, був неписьменним, бо, оповідали мені, пішов до школи і стався в нього з учителькою конфлікт. То він ударив її, забрав книжки і наступного дня вже до першого класу не повернувся. Мама була набагато вченіша за нього — мала за собою три класи, вміла читати й писати і, до речі, гарно співала. Сімох дітей виховала і якусь освіту дала (нас було в неї три брати й чотири сестри). Найменшому з нас, як батько помер у 1934-му, минуло тільки шість місяців, мені ж — неповних чотирнадцять років... | “ |
| {{#if:| — {{{3}}}{{#if:|, {{{4}}}}} }}}} | ||
{{#ifeq:Петро Яцик|Гайдлайнс|}}
Тоді ж кмітливий хлопець починає вирізняти риси типового культурного бидла нашого суспільства: пацієнти мало тямили в правильному веденні власного господарства, зате літали в хмарах, читаючи філософські книги; проклинали комуністів і тупо втрачали можливості зайняти керівні посади, щоб спромогтися вести хоч якусь підпільну боротьбу; наївно вірили, що добрий дядько Адольф західні країни дадуть їм автономію, не отримавши з того жодної вигоди.
Після закінчення війни стало зрозуміло, що мешканця окупованих територій та ще й учасника антисовкових військових об’єднань чекала весела подорож на найкращі курорти колими за державний рахунок, за програмою все включено, включаючи всіх родичів, друганів, сусідів і навіть буфетницю Асю — шкільну подругу. Тому недовго думаючи швиденько зібравшись та попрощавшись, Яцик виїхав до Німеччини, де навчався і закінчив Український технічно-господарський інститут у Регенсбурзі. В інституті студенти-співвітчизники займались дрібними підробітками і забили на навчання, прийнявши характерну бидлу поведінку: заробивши на Блекджек із проститутками кайзер бір та шніцель унд сосіська, називали задротів лузерами, а потім самим лишалось тільки сосати лапу в суворих реаліях та отримувати анально крупнокаліберну німецьку капітаклізму.
Канада[ред.]
По прибутті до Канади, з перших кроків стало зрозуміло, що замість навчальної дії німецька капітаклізма зробила українських емігрантів похуїстами мазахістами. Відмовитись від понтів, вивчити англійську і почати працювати — все геніальне просто, а геніїв ледь більше ніж один на «over9000». А справа в тім що IRL в Канаді професія халтурник-розпіздяй «майстер на всі руки» акредитувалась трохи менше, ніж «агроном аеродрома». Попрацювавши мийником посуду Яцик зустрів японського сенсея діда, котрий повідав йому, що з такою роботою дівку собі не знайдеш, спровокувавши тим самим у молодого хлопця активну розумову діяльність щодо своїх майбутніх перспектив. Змінивши кілька робіт він з часом назбирав грошей для перших кроків у створенні власної справи. З часом справи пішли краще, бізнес розширювався, доки співвласників з української діаспори не задавила жаба. Нащастя їх вдалося культурно відшити, що коштувало чимало нервів та фінансів, й початиактивну діяльність без лебедя щуки та рака.
Висновки з життя[ред.]
«Чи ви можете уявити повноцінне існування краси без її опертя на силу?» Одна з найулюбленіших фраз Петра Яцика в характерному для нього дусі прагматизму.
Для хохлів та культурного бидла типових представників української інтелігенції особа Петра Яцика настільки загрозлива, що на неї ледь не накладають анафему. А вся справа в тім, що меценат давав кошти лише на добре сплановані та корисні проекти і слідкував за їх використанням за призначенням, в той час як шароварники звикли лише клянчити з простягнутою рукою, а будь-яку перевірку витрат сприймають як смертельну образу. Націоналісти били себе в груди, що вони такі свідомі, але ніхто не погодився навіть зібрати підписи та написати листи, щоб врятувати незаконно засудженого Івана Дем’янюка; всі говорили красиво, але ніхто не заходив далі банальної шароварщини.
| „ | В Україні нині чомусь дуже люблять красиво говорити, напускати рожевого туману. Послухати, звичайно, приємно. Але ж від слів — навіть найкращих — пшениця не родить | “ |
| {{#if:| — {{{3}}}{{#if:|, {{{4}}}}} }}}} | ||
{{#ifeq:Петро Яцик|Гайдлайнс|}}
Як бачимо, очікуючи щось випросити в «щедрого багатія», можна було отримати міцну порцію критики без жодних шансів щось заперечити.
Профіт?[ред.]
Українці так і не навчилися прагматизму, американці так і не знають, що це Україна і з чим її їдять… Але знайшлись особи, котрі відійшли від загальних стереотипів і перейняли корисний досвід:
- Михайло Слабошпицький — публіцист, літературознавець, котрий протягом довгого часу спілкувався з Яциком, на базі численних інтерв’ю видавав статті, а потім написавкнигу роздум-біографію 'Українець який відмовився бути бідним'.
- Мирослав Слабошпицький — єдиний, на сьогоднішній день український кінорежисер, фільми котрого сягають рівня кінофестивалю Берлінале, а також мають успіх на інших фестивалях короткометражного кіно. Змушений працювати в Росії, так, як вітчизняне мінісвтерство культури не бачитиь в ньому перспектив [1] [2] [3].
- Олег Покальчук — соціальний психолог, певний період навчався в Канадському інституті Українських Студій. Затятий воїн в окопах численних українських суспільно-політичних баталій. Знає багато цікавого, тому небагатослівний.
