Правопис 33-ого року
|
{{#if: | [[Категорія:{{{cat}}}]] }}
Зміст
Як розвивався правопис у 20 сторіччі[ред.]
Якби все йшло цивілізованим шляхом розвитку, тепер ми мали б сталий правопис, з якого усували б окремі вади та недоречності.
Адже починаючи з середини XIX і до початку 30-х років XX століття, український правопис набував дедалі більшої самобутності й соборності. Але настали часи репресій, придушення будь-яких проявів національного самовираження. У добу розстріляного відродження знищено або зацьковано більшість авторів харківського правопису 1928 року. Укоротив собі віку Микола Скрипник.
У 1933 році виходить новий правопис, “очищений від націоналістичних перекручень, що ставили перешкоди оволодінню грамотністю широкими масами і спрямовували українську мову на відрив від російської.., орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазну культуру, ставили бар’єр між українською та російською мовами” (Український правопис.— X., 1933.— с. 4-5).
Якщо перекласти ці розмірковування на звичайну мову, то з українського правопису вилучено майже все, що відбивало оригінальні риси української фонетико-морфологічної системи. Далі таке “очищення” тривало.
У 1946 році з’являється “вдосконалений” український правопис, що ставив собі за мету “забезпечити єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо — російського” (Український правопис.— К., 1960. Передмова до першого видання.— с. 6).
Здавалося б, далі зближувати правописи вже не було куди.
Але 1960 року виходить іще одне видання “Українського правопису”. Спричинене воно тим, що в 1956 році видано “Правила русской орфографии й пунктуации”, тож “у ряді правописних моментів, спільних для української і російської мов, виникла певна неузгодженість, яку тепер, після опублікування “Правил русской орфографии й пунктуации”, можна усунути” (Український правопис.— К.,— 1960.— с. 3).
Дальше російщення українського правопису припинено наприкінці 80-х років минулого століття на хвилі національного піднесення.
У 1990 році з’являється третє видання “Українського правопису”, за яким до української абетки повернуто усунуту 1933 року літеру ґ, зменшено кількість винятків у відтворенні на письмі слів іншомовного походження тощо.
Але ні це видання правопису, ні наступне 1993 року не повернуло українській мові її власного правописного обличчя, яке так довго спотворювали ті, хто виконував замовлення творців “нової історичної спільноти — радянського народу” з єдиною (звичайно ж, російською!) мовою.
Адже причиною всіх змін в українському правописі радянського часу, починаючи з 1933 року, було наближення його до російського, а найбільшим гріхом українських мовознавців уважалося прагнення “порвати із спільними шляхами правописної нормалізації української і російської літературних мов” та невизнання “спільних змін, які сталися в українській і російській мовах після Жовтня” (Русанівський В. М. Нове в українському правописі.— К., 1962.— с. 42, 43).
Ось іще кілька уривків із цієї праці. Український правопис 1928 року “був скерований на штучний відрив української мови від мови російської” (с. 42). 1940 року Державна правописна комісія працювала з урахуванням “передбачуваних змін у російському правописі” (с. 44). Готуючи видання 1946 року, упорядники нового варіанта українського правопису “зважили і на передбачувані зміни в російському правописі” (с. 45). “Український правопис” 1960 року мав на меті “усунути розбіжності між українським і новим російським правописом” (с. 47).
Багато народів колишнього Радянського Союзу здійснили не лише правописні, а й графічні реформи. А ми досі сліпо копіюємо всі недосконалості російського правопису. Досі в нас виправляють Лесю Українку, Бориса Грінченка, Миколу Зерова й інших класиків нашого письменства, припасовуючи їхні твори під правопис чужомовного походження. Тож чи треба нам нарешті повернути нашій мові її власний правопис? [1]
Той таки від 1933-го...[ред.]
- ПОСТАНОВА НАРОДНОГО КОМІСАРА ОСВІТИ УСРР
- 5-го вересня 1933 p. Про „Український правопис"
„Український правопис", затверджений М. Скрипником 6-го вересня 1928 року, був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників та селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису.
6-го квітня 1933 року наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням т. А. Хвилі для перевірки роботи на мовному фронті. Комісія, крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежовування української мови від російської мови, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру.
Текст „Українського правопису" в редакції правописної комісії тов. Хвилі — затверджую.
Народний комісар освіти УСРР В. Затонський
У чому ж був "неправий" М.Скрипник?[ред.]
На мовній ділянці українські націоналісти провели шкідницьку роботу. Але навіть після процесу СВУ — старе керівництво НКО на чолі з М. Скрипником не зробило належних висновків щодо мовної ділянки, не провело боротьби з націоналізмом і не приділяло тої уваги роботі на мовному фронті, якої вимагав ця важлива галузь будівництва української радянської культури.
В наслідок цього класовий ворог до останнього часу шкодив на всіх ділянках мовознавства: в складанні словників, в граматиці, правописі. НКО боротьби проти цього не вів, а М. Скрипник в питаннях мови розвивав націоналістичні теорії "мішаної говірки", боровся проти введення в українську наукову термінологію інтернаціональних термінів, відривав літературну українську мову від мови, якою говорять багатомільйонні українські працюючі маси.
Правопис, ухвалений М. Скрипником 6-го вересня 1928 року, скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило бар'єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами.
Граматичні правила, що їх прищеплювали націоналісти, засмічували українську мову націоналістичними елементами. Націоналісти забороняли вживати в літературній мові ті форми, що зайшли в мову за революційної доби.
В галузі словниковій шкідники відкидали революційну термінологію. Інтернаціональну лексику, відкидали лексику, властиву широким масам трудящих, зокрема ті терміни, що є спільні мовам народів Союзу Радянських Республік.
Все це було скеровано на відрив української літературної мови від потреб пролетаріату в його класовій боротьбі, на відрив української літературної мови від мови 5 українських трудящих мас. Націоналісти намагалися українську мову протиставляти іншим мовам братніх народів нашого Союзу, особливо мові російській.
Комісія створена при НКО переглянула "Український правопис", очистила його від націоналістичних перекручень, що ставили перешкоди оволодінню грамотністю широкими масами і спрямовували українську мову на відрив від мови російської. Правопис перероблено і наново відредаговано.
Основні виправлення[ред.]
стосуються ліквідації усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар'єр між українською та російською мовами.
В зв'язку з цим —
- а) ліквідовано націоналістичні правила щодо правопису іншомовних слів;
- б) викинуто з правопису форми, що засмічували сучасну українську мову архаїзмами, непотрібними паралелізмами, провінціалізмами;
- в) змінено правило про вживання роду в іншомовних словах;
- г) ліквідовано націоналістичне правило нормування географічних назв;
- д) змінено ілюстративний матеріал, що мав націоналістично-куркульський характер;
- е) внесено зміни в граматичну термінологію.
Викинуто встановлені націоналістами мертві консервативні норми, що перекручують сучасну українську мову, живу мову практики трудящих мас України. Правила в граматиці унормовано відповідно до тих форм, що є в сучасній українській мові.
Голова правописної комісії А. Хвиля. [2]
- “Український правопис.”. Харків: Радянська школа, — 1933, — С. 3 — 5.
