Львів
- Ця стаття - копіпаста відсіля - [1]
|
{{#if: | [[Категорія:{{{cat}}}]] }}
Ще одного міста з таким вантажем стереотипів годі відшукати на українській мапі. Чи ви були у Львові і вас тягне ще і ще, чи ніколи не були і бути не хочете, чи просто в новинах помітили милі архітектурні пейзажі, чи чули про це місто лишень від своїх колег — ви все одно маєте якусь думку про Львів. На те він і Львів — місто-феномен, місто-легенда, місто-атмосфера, місто-генератор, місто-жертва. Місто, куди цікаво приїжджати, але в якому важко жити. Місто, де населення дисонує з архітектурою.
Це сумовите місто, і надихає воно на похмурі і важкі роздуми
Дуже багато знаних львів’ян усі визначальні дієслова стосовно Львова вживають у минулому часі.
Львів БУВ справжньою духовною столицею, фактично ЗРОБИВ Україну, ДАВ стільки мистецьких одиниць та явищ.
Був, зробив, дав... Хоча нині весь Львів обклеєний життєствердними «вусатими» білбордами «Львів — це я, це моє свято», багато львів’ян, які своє Я реалізували саме у Львові, поринули у смуток. Може, це ностальгія, може, невчасна депресія. А точніше — роздратування від того, що вони не впізнають Львів. Він поволі втрачає те, що робило його легендарним.
Зміст
Повний пиздець?Львова вже нема?[ред.]
«Я тужу за справжнім Львовом», — ця квінтесенція не зовсім святкових міркувань Юрка Винничука, письменника і львоволюба, відображає загальний настрій людей, яким болить поступове перетворення Львова-легенди у пересічне місто.
- Юрко Винничук:
- У нас газет виходило понад 300 (!) різними мовами. А тепер після виборів лишилося кілька. У Львові була ціла культура естради і кабаре — а сьогодні нічого з цього нема. Була ще довоєнна хітова «Львівська хвиля», і коли вона транслювалася, то вулиці порожніли, всі бігли слухати. І це було все дуже львівське, неповторне. Львів стає вихолощений, нельвівський.
Винничук видав не одну книжку про суто львівську міську культуру (кнайпи, легенди, алкогольна традиція, еротична) - він каже, що «дельвовизація» Львова стає загрозливою.
- — Частина населення виливається зі Львова, а частина вливається. Та, що виливається, це люди толкові. А ті, що вливаються, це люди із сіл, які часто не несуть із собою не те що львівської культури — просто культури. Ну, або це бізнесмени тире колишні злочинці, яким по цимбалах, як назвати свою кав’ярню і як мають називатися страви в їхніх рестораціях... Уявіть собі, у Львові немає справжньої львівської кухні. Ніде! Чанахи, пельмені, шашлики... Нема специфічних, ще австрійських, назв страв. Повний космополітизм.
Змішались в купу коні, люди...[ред.]
Сучасний Львів — це якийсь суцільний капець. У «перлині Європи» (цей епітет прилип до Львова ще з мерської кампанії-2002) досі не представлені провідні світові бренди; в «суперєвропейське» місто не заїжджають світові гастролери, які, одначе, не оминають «пролетарський» Донецьк; тут, на відміну від того ж пролетарського Сходу, немає жодного гей-закладу (о-БЛЯ!); тут прямо позаду Оперного театру продають просто з тротуару сир і петрушку; тут роботодавець-довбодзьоб платить продавчині 370 грн. і змушує її щодня мати гарний вигляд й усміхатися; тут в історичному центрі міста поставили дерев’яний хрест із пластмасовими трояндами тільки тому, що одній черниці наснився віщий сон.
І поряд — стільки всього творчого, що нуртує й надихає!
Може, це просто пострадянська дійсність. Однак у Львові ці парадокси процвітають на тлі неймовірного пієтету: адже ми — Львів. Список поєднань високого з низьким можна продовжувати. Та чи варто? Львів’яни зазвичай ображаються, коли їхнє місто критикують, але водночас із насолодою і самобичуванням люблять підтримати цю критику і покартати себе. Щоправда, не для того, аби змінитися на краще.
Нельвів’янам, вочевидь, краще помітно, що Львів — це суцільна суперечність. Львів’яни більше за інших українських провінціалів прагнуть до Європи, але самі абсолютно нічого не роблять, аби агітувати решту України за європейськість собою — власне європейським Львовом як окремо взятим взірцем.
Вважається, що Львів — це насамперед культурний феномен, охєрєнна тусовка людей без даху в бОшці. Усі прям по-переду! Львів став легендарним завдяки спільноті, яка утворилася на початку 90-х зі Студентського братства і музичного андеграунду. Тоді з’явилися «Мертвий півень», «Плач Єремії», потім Маркіян Іващишин зорганізував усіх навколо центру «Дзига».
Для Тараса Чубая («Плач Єремії») Львів — «то є фантастичне місто, і досить подивитися, що за люди тут народжуються і живуть, часом від нього втікають, але все одно повертаються».
«Мертвий півень» Місько Барбара палить цигарку і дивиться своїми прозорими очима кудись у далечінь. Він із цієї тусовки «найсхідніший» — працює в харківському театрі. І на запитання: «Львів’яни, які перебувають в інших містах, перестають чи не перестають бути львів’янами?» відповідає:
— Львів’яни є. Що тут скажеш? Що це — ніхто цього не зможе пояснити. Ми є — оце й є львівська ідентичність.
Маркіян Іващишин Для нього Львів — «місто найбільшої свободи в Україні. Львів’яни, які тут живуть, мають зрозуміти, що вона їм дана не тому, що вони львів’яни, а тому, що це місто так будувалося. Львів ніколи не може дати повноцінного результату. Львів лише задає тон подальшим процесам».
— Ви відчуваєте сьогодні занепад Львова?
— Це радше війна між депресією і дисидентством. Депресія спостигає львів’ян кожні три роки. І кожні три роки є можливість реанімуватися і зробити щось нове.
Натомість тепер «щось нове» робити нікому. Принаймні такий діагноз звучить із вуст вічно креативного Іващишина:
— Ми всі займаємо місце в андеграунді. Це дуже комфортне місце, майже безвідповідальне. Але ми займаємо чиєсь місце. Ми колись заперечували своїм гуру, шукали щось. Тепер цієї молоді нема. Вона існує в Інтернеті, в блогах, але не в діях... На фразі «пишемо бізнес-план» помирають усі львівські проекти. Процес задля процесу для них не існує. Ми займаємо їхнє місце, на жаль...
Тарас Чубай:
- Маю надію, що нова молодь існує. Можливо, нині такий період, що люди ще не утвердилися, не виросли. Вони є, вони ходять вулицями Львова, але вони ще не самоорганізувалися.
Місько Барбара:
- — Культурний Львів тепер інший. Це не наш Львів початку 90-х. Цей Львів змінився. На день міста збирається старе луб’я, як Чубай і «Мертві півні». Але все в порядку — Львів ще живий. Так, Львів справді нині на дуже потужному маргінесі, і це прикро, і не мені одному. Львів перетворено в задуп’я. Але поки ми є, поки можна ще зустрітися і щось придумати — доти Львів не втрачений. Просто концепція поступового опускання Львова була втілена досить успішно. Але тим-то Львів і є Львовом, що до нього київська молодь приїжджає на вихідні. Львів має багато що зробити сам. А не лежати і не кайфувати від того, що він є Львів.
Безкультурна столиця культури?[ред.]
Зовні ніби все о’кей: є і Форум видавців, і театральний фестиваль «Золотий лев», інші цікаві ініціативи. У цих ініціативах є і втішливе, і прикре. Утішливе — Львів щось продукує, підтримуючи своє реноме.
Недавно Львівський театр Курбаса здобув Шевченківську премію. Щойно приїхавши з Києва, творець театру Курбаса Володимир Кучинський скрушно висловився у пресі: «Не можна рибку викинути на берег і сказати їй: «Плавай, рибко, плавай!». Їй вода потрібна, вода!». Кучинський втомився боротися з вітряками. 15-річні ходіння до влади і меценатів із поясненням, що Львову потрібен такий театр, нічого не дали. Кучинський демонстративно пішов, і це був докір Львову і львів’янам, які закочують очі догори, коли мова заходить про духовність.
- "Те, що я міг зробити, я зробив. А решта питань не до мене, а до соціуму. Хоче Львів, щоб так було, чи не хоче? Хто ці люди, які кажуть, що є патріотами цього міста? Весь час нарікають на гастролерів із Росії — але ж ви нічого не виплекали, ви тільки все занехаяли. "
Інший театральний діяч, творець театру «Воскресіння» і фестивалю «Золотий лев» Ярослав Федоришин:
- — У Львові до 1939 року був розвинений культурний туризм. Та за роки перебування в СРСР місто індустріалізувалося. Львів не міг цього витримати, бо будувався він не для того. На базі трьох міст — Відня, Кракова і Львова — формувалася єдина культурна інфраструктура. Що було тут, не повторювалося у Відні і Кракові, а одне одного доповнювало! Сьогодні це все важко підняти. Не треба латати Львів, як старий дірявий фартух.
З'єбти з провінції[ред.]
Львів'яни поповнюють ряди понаїхів
95 відсотків львів’ян, які не рагулі, намагаються аж бігом з'єбти з цього міста. Проблема знайома всім провінційним містам. Але ж як боляче визнавати: легендарний Львів якнайбільше хворіє на недугу провінціалів!
«Львів деколи виштовхує певну категорію людей, але потім знову приваблює. Просто так є», — каже Тарас Чубай «Деякі люди перестають це місто розуміти. А не навпаки. Це не проблема Львова. Місто потребує нового досвіду, і тому виштовхує своїх людей, аби ті потім поверталися і збагачували місто».
Але «виштовхнуті» люди не повертаються. Вони переростають Львів, люблять його на відстані. Саме тому чи не найчисельнішою діаспорою Києва є львівська. Куди не кинь оком — всюди знайдеться виходець зі Львова. Закоханий у Львів і втішений, що мешкає поза ним.
Людей мистецтва і музики це не стосується — у них вибору нема, бо шоу-бізнес робиться тільки в Києві. Львів’янин Славко Вакарчук визнає — проблема є:
- — Ми поїхали тому, що у Львові вже не вистачало ТБ, радіо для загальноукраїнської діяльності, хороших студій, грошей і так далі. Це природня ситуація, коли люди в країнах, які переживають піднесення, прагнуть переїхати до столиці, оскільки тільки там кипить культурне, інформаційне, фінансове життя. І про це треба говорити відверто.
Юлія Міщенко («Таліта кум») теж згодна, що музиканти реалізуються в столиці:
- — Мені важко говорити про якусь тенденцію, бо чимало моїх близьких друзів успішно реалізуються у Львові та зовсім не планують кудись їхати. Та я зрозуміла, що мушу перебиратися до Києва — і щоб розвиватись як музикант, і щоб «пробиватись».
Не випадково з вуст багатьох «київських» львів’ян лунає слівце «провінція». Львів може довго бити в груди і зачитувати довгий список звершень — але...
- Головна помилка Львова — не вдалося зберегти потенціал початку 90-х. Львів є однією з адміністративно-територіальних одиниць, не більше.
Україна образила Львів[ред.]
Облом[ред.]
Держава Україна "чіста в натурє" кинула Львів.
Вона ТАКЕ місто з ТАКОЮ легендарною генеалогією урівняла з іншими обласними містами України.
Колись...[ред.]
Колись Львів був столицею найбільшого регіону Австро-Угорщини зі своїм сеймом. Столицею. Центром.
І тепер[ред.]
І раптом цей потомственно-столичний Львів,
від цієї України отримав... Проффесора занепад і маргінес.
Львів неустанно продукував український проект, і його логічним завершенням мала бути єдина нація. Це не означає, що всі українці мають мислити і голосувати однаково.
Сучасні ж українці мають як мінімум дві цілі:
- демократична Європа
- і пострадянська Росія.
Дві суперпотужні частини українців мають два суперрізні проекти.
Єдинськість і соборність[ред.]
Бездержавні львів’яни придумали міф про «єдину і соборну Україну». Він був актуальним в умовах чужоземного панування. Але кому сьогодні потрібна єдина і соборна країна на папірчику? Львів’янину, чий дідусь чи бабця сиділи за цю Україну, важко помітити, що соборність іде на шкоду Львову.
Для поважних львів’ян соборна Україна — то є щось святе, хоча й абстрактне. Однак, будуючи Україну-Київ, Львів втрачає себе.
І тепер донеччани-луганчани запитують в e-mail про новини:
- «Ну как у вас ТАМ, во Львове?».
- Для них Львів — «ТАМ». Та й для львів’ян Донбас також «ТАМ».
І річ не в мові спілкування і не в політичних преференціях.
В українців — від Карпат до териконів — немає спільного (чи бодай солідарного) ставлення
- ні до мови,
- ні до ОУН-УПА,
- ні до ЄС,
- ні до НАТО,
- ні до Шевченка (поета),
- ні до Махна, ні до
- Майдану.
Кожен регіон (Галичина, Закарпаття, Донбас) пройшов свій неповторний шлях до того, як став частиною України.
Львівськість[ред.]
Львівськість — це самобутня ментальність, аналогів якій в Україні немає. Така собі суцільна «баба Параска»: смішна, мила, наївна, заполітизована, а значить — не зовсім здорова і трохи істерична.
- — Можливо, унітаризація й була виправданою, аби скріплювати різнорідні області. Але це призводить до диспропорції. Бо столиця Київ розвивається шаленими темпами, а провінційні центри занепадають. Це несправедливо, коли держава розвиває регіони нерівномірно. Тому Львів і втрачає свої позиції. Львів є жертвою своєї гіперукраїнської орієнтації. Все віддати в Київ — найкращих людей, ідеї, ресурси і тішитися цим. Та якщо Львів буде сильним, то сильною буде Україна.
- Львів сильно підтримав українські національно-визвольні змагання, підносив прапор незалежної України, брав участь у помаранчевій революції. Але ж це не має бути безкінечно. Львів має подбати й про себе.
Рагулізм торжествує[ред.]
{{#if:|Основні статті|Основна стаття}}: Рагулі{{#if:
|{{#if:|, |, }}[[{{{2}}}|{{{2}}}]] }}{{#if:
|{{#if:|, |, }}[[{{{3}}}|{{{3}}}]] }}{{#if:
|{{#if:|, |, }}[[{{{4}}}|{{{4}}}]] }}{{#if:
| , [[{{{5}}}|{{{5}}}]]}}{{#if: | (Забагато параметрів для {{Основна}})}}Хоч як це дивно, але маргіналізація Львова дивним чином збіглася з появою нового львівського феномену, який провокативні уми охрестили «рагулізмом». Колись вважалося, що рагуль — це виходець із села, який приїхав до міста, та забув полишити свої простацькі звички вдома.
Приміром, Юрко Винничук висуває доволі реалістичну версію походження цього поняття:
- — Рагулями називали людей, які жили за міською рогаткою — шлагбаумом, який перекривав в’їзд до міста Лева. Ця рогатка стояла на околицях.
Теперішній рагулізм, на жаль, не лікується. Він проявляється в тому, що Львів поволі перетворюється на велике село. Справжній львів’янин, який любить своє місто, ніколи не піде співати народні пісні під пам’ятник Шевченкові серед білого дня в неділю. Це не по-львівськи, не по-міському.
Львів’ян істинних лишилося відсотків із десять. Носіями міської культури є дуже мало людей. І Львів поволі стає селом. Хоча натуральне село — це прекрасно, я нічого проти не маю! Однак селянин, який хоче стати міщанином, але не може — це пародія.
Тарас Чубай погоджується: дух Львова вивітрюється зі Львова саме тому, що лишилося занадто мало справжніх львів’ян, які можуть цінувати це місто як місто, в якому жили їхні предки:
- — Рагулізм — це прояв самовпевненої малокультурності. Фактично Львів нині населяють колишні селяни, які, на жаль, утратили сільське обличчя і не набули міського. Люди ж, які народилися в музеї просто неба, від самого споглядання всього цього стають трохи культурнішими істотами.
Театрал Ярослав Федоришин б’є на сполох:
- — На жаль, культурний рагулізм прогресує. Ось що болить. У Львові завжди були різні верстви, під різними владами. Але такого, як тепер, не було. Коли ми здобули незалежність і стали вільними — вирішили, що все можемо. Але ми не готові! І культурній людині іноді просто страшно стає у Львові, бо вона оточена безліччю тих, хто тисне іншими смаками і поглядами. Тому культурні люди у Львові трішечки «втратилися». На узбіччя відійшли. Це такий самозахист.
Тарас Возняк:
- — Так звані «бики» є всюди. І це не є щось львівське. Очевидно, не можна переносити неміську ментальність у місто. Сутність багатьох теперішніх львів’ян видає те, де вони проводять свої вихідні і свята. Більшість їдуть на село, до батьків, допомагають їм на городах. Пуповина цих львів’ян — не у Львові. Можливо, міщани поколіннями виховуються. Та й не просто мешканці — а ГРОМАДЯНИ свого міста. Які будуть відчувати свою відповідальність за простір, який вони зайняли. Громадяни не плюють собі ж під ноги і не смітять у своїх же під’їздах.
Епідемія львівського рагулізму — це наслідки катаклізму, який спіткав Львів[ред.]
У ХХ сторіччі місто втратило своє населення.
- 30% євреїв, які населяли Львів до війни, були винищені.
- 50% польськомовного населення виїхало.
- Решта — 20% українців зазнали депортації, багато емігрувало, і теперішні українські львів’яни уже не ті.
Відбулася різка заміна (не зміна, а заміна) населення міста. А селянин, як писали класики, це почесний стан душі.
Звісно, «неперероблених міщан» можна знайти в кожному місті. Однак раніше Львів мав потуги нав’язати львівський дух кожному, хто до нього доторкався. Таку потугу має Київ — приїжджі швидко стають киянами. А Львів — задкує перед навалою нельвів’ян, які стають львів’янами і перетворюють славне місто в мегасело. Біда не в самому селі, а в тому, що рогатка, яка відділяла місто (як поняття) від села (як поняття), підібралася під саму Оперу.
Оптимістичний З.І.[ред.]
...Чи ви були у Львові і вас тягне ще і ще, чи ніколи не були і бути не хочете, чи просто в новинах помітили милі архітектурні пейзажі, чи чули про це місто лишень від своїх колег — ви все одно маєте якусь думку про Львів.
На те він і Львів — місто-феномен, місто-легенда, місто-атмосфера, місто-генератор, місто-жертва.
Місто, куди приїжджають цілі ешелони туристів. Місто, куди із заробітків повертаються його мешканці і привозять із собою маленькі часточки європейськості. Місто, де постійно і не знати звідки народжуються генії. Місто, яке відразу впізнати. Місто, яке, одного разу по-справжньому скуштувавши, не можна не полюбити. На життєствердних «вусатих» білбордах написана правда:
- «Львів — це я, це моє свято»...
